Українська акторка та режисерка Марія Саулко відвідала “Міжнародну Кіношколу Співдружність” в Грузії
Ми дізналися, що молоду українську режисерку та акторку Марію Саулко, авторку фільму "Дисперсія", запросили до “Міжнародної Кіношколи Співдружність” в Грузії поділитися досвідом та отримати рецензії від міжнародних єкспертів. Ми попросили Марію поділитися своїми враженнями від подорожі та розповісти читачам YummyMovie.org свій режисерський досвід.
Твій фільм "Дисперсія". Розкажи, як тобі вдалося реалізувати його, та що цим фільмом ти хотіла сказати людству?
- Вдалось реалізувати ручками, ножками, своїми, чужими та безкінечною харизмою 🙂
«Дисперсія» для мене - така собі ініціація в світі кіно. Я мала сильний бекграунд сучасного мистецтва на той час. Тому коли я почала займатись кіно, мені було неможливо змусити себе показувати образи буквально. Фільм Дисперсія - це моє розуміння метамодернізму в кіно.
Під час перегляду фільму пояснення не мають значення, бо це така собі подоба сну, людина просто розчиняється в атмосфері і відчутті, а не роздумах про те, що відбувається. Я хотіла зробити саме так, судячи з фідбеку - так воно і вийшло.
Головна ідея, яка пронизує сюжет - це Файсис, енергія, що веде тебе до твого місця і твоєї справи. Для мене це стало справжнім відкриттям… Вже потім до мене дійшло, що це те ж саме, що й енергія Ци, Дао, Фрейле, Святий Дух і тд, про які я мільйон разів читала. Та поки не «прочитаєш» на емпіричному рівні, власною шкірою, не зайде воно в тіло і мозок. Я такий собі єретик в цьому плані.
"Дисперсія" - це розпад світла на різні кольори. Світло "білий колір" містить в собі всі кольори. І нема сенсу обирати один колір на все життя. Є сенс просто прислуховуватись до себе.
І знати що те, що чуєш - називається Файсис 🙂
Назвати - значить визнати існування. Тому мені було важливо знайти це слово 🙂
Цікаво, а ти пам'ятаєш той момент і ті відчуття, коли фільм було змонтовано і робота над ним завершилась?
- О так, 29 лютого, здавалось той день добавили в рік, щоб я нарешті завершила фільм. Нічого не відчувала, нічого особливого. Весь фонтан емоцій був набагато раніше на презентації проекту, коли фільм був ще не завершеним. Тоді було справжнє свято для всіх. А 29-того… це було наче в день народження, коли ти посилено намагаєшся відчути приємні дитячі емоції, а їх нема. Хоча по факту, перший за тривалий період вільний вечір…пам’ятаю відчуття приємного холодного вечірнього вітру по шкірі та вібрації звуків музики. Кумедно, я тоді випадково натрапила на виступ музикантів, що грали в моєму фільмі.
Фільм був знятий за кошти УКФ. Як ти знайшла продюсера?
- Так, фільм пройшов тривалий шлях від зйомки «на колінці», до отримання гранту і професійного знімального майданчику. Функцію продюсера тривалий час виконувала сама, аж до грантового фінансування. Тоді з’явилась жорстка потреба в людині, яка б взяла процес в свої руки. Знайшла по наводках вже діючих учасників знімальної групи. Олег Крицкий браво взявся за проект і вирулив… ну, там було що вирулювати))) Оскільки заявку на грант я подавала не знаючи як це нормально розраховується. На той час розумілась на цьому мало, тому продюсерська команда та інші департаменти насправді вчинили подвиг м’яко кажучи 🙂
Взагалі багато чого діялось дивним чином, наче просто палаючі від бажання реалізувати, очі, відкривали двері, які, здавалось, відкрити неможливо. Завжди треба пробувати і вірити в те, що робиш.
Як розпочалась фестивальна історія фільму? Твої перші фестивали? Тобі допомагав продюсер, чи ти самотужки відшуковувала фестивалі?
- Розпочалась як життя сліпого кошеняти, коли воно тільки в світ вступає. Фестивальна історія - тема дуже туманна для молодого автора, який тільки починає. Скільки б ти не читав про це, реальну картину цього дійства можна скласти лише спілкуючись з живими людьми. А особливо на живых фестивалях. Мій перший фестиваль був у Албанії «Tirana International Film Festival» це фестиваль оскарівської кваліфікації «official Academy Awards® qualifying film festival», куди мені не вдалось приїхати особисто через ковід. Тому наживо вперше я побувала саме в Грузії. Фестивалі я спочатку відшуковувала самотужки. З консультаціями і порадами друга, режисера та сценариста Роми Краснощока, який вже мав певний досвід в цьому плані. Після фестивалю в Тірані мені написав режисер та продюсер Данте Рустав, йому сподобалась моя робота і дізнавшись про мою «обізнаність» у фестивальному світі, почав мені допомогати. Власне завдяки йому я й дізналась про кіношколу в Батумі та подала заявку.
Пам'ятаю, ти розповідала про фестиваль на Шипоті, де ти знімала останню сцену фільму. Чому ти обрала саме це місце для фінальної сцени?
- Коли я потрапила туди вперше, була надзвичайно вражена. Це місце де приймається будь-який твій прояв. Безоціночно та безумовно. Здавалось, ким би ти не був у своєму соціальному житті, тут ти повністю такий, яким є по своїй суті. І все, що є твоєю частиною, приймаєш ти це чи ні, тут стає наче під збільшувальним склом. Середовище прийняття зцілює. Гори взагалі зцілюють та очищують свідомість дуже сильно (Фестиваль проводиться в Карпатах). Коли я була в своєму першому поході, пішла в гори одразу на 8 днів, мій друг, оператор, сказав по завершенню подорожі фразу, яка врізалась в мене назавжди. Вона звучить доволі банально, та той стан, в якому він перебував говорячи її… наче вона прозвучала з самої його глибини і була вершинкою глиби айсбергу думок та відчуттів, що він прожив за всі ці 8 днів пригод, небезпек, перешкод. Це була фраза - «від себе не втечеш». Гори дають чистоту в голові, і головне - силу змінити, чи більше цінувати. Та вернемось до історії з Шипотом… з тих пір як побувала вперше, для мене кожна поїздка туди, таке собі сканування свого стану життя взагалі. І не поїздка, коли проводжу цей день десь в іншому місці, до-речі, теж. Він проводиться щороку на Івана Купала. Для мене цей день став другим днем народження.
Дуже хотіла передати глядачам хоча б частину з того, що вдалось пережити. Тому фінальна сцена була знята там. Я розповідала в Батумі про Шипіт іншим учасникам кіношколи, ми говорили що тут дуже схожа атмосфера насправді і жартували, що так само як і на Шипоті, все, що відбувається в Батумі, залишається в Батумі 🙂
Зйомка цієї сцени змінила моє життя, тому що, після неї, я почала потрапляти в спільноти людей, де нормально бути собою і оживляти наявний потенціал. До того, це було не так.
Як ти потрапила в Грузію?
- Ну, мою заявку розглянули і прийняли.
Сказали: Марія, ми оплачуємо тобі переліт, харчування всіма дарами Грузинської кухні, проживання в люкс номері з балконом і виглядом на море. А ти за це показуєш фільм, дивишся інші, спілкуєшся з класними майстрами своєї справи, придумуєш нові проекти, заводиш нові контакти і насолоджуєшся життям.
А я сказала: "Окей...". І полетіла.
Як проходили ваші зустрічі? Що запам'яталося більше всього?
- Неформально, тепло і змістовно.
Як табір для дорослих, де є спільна насичена програма але ти сам собі господар. Атмосфера Грузії, вина, кіна явно сприяє чесним розмовам про все що турбує представників кожної країни. Для мене це сильне розширення кругозору, погляд з різних ракурсів на вже звичні речі.
Запам’ятався момент знайомства з кожним з головних організаторів, в аеропорті нас з Жанною Озірною зустрів Максим Царьков - надзвичайно турботливий виконавчий директор фестивалю, далі ми прибули в готель. Тоді вперше в коридорі пересіклись з усміхненою Олександрою Жуковою, програмним директором.
Ввечері Данте підвів мене з Чингізом Сулумбековим (режисер з Киргистана) до столика організаторів і представив мене генеральному продюсеру кіношколи В’ячеславу Шмирову та креативному продюсеру Анні Гудковій, пам’ятаю як хвилювалась 🙂 Данте ще й заразом публічно заявив, що я завтра буду купатись в гірській холодній річці, і мої шляхи відступу були відрізані 🙂 Вразила і дуже сподобалась суперздатність Данте конектити людей, це те, що варто освоїти.
Церемонії відкриття та закриття проводились в горах Батумі в затишному відкритому закладі на річці. Щодня в нас були перегляди конкурсних програм учасників, фільмів кураторів та лекцій по індустрії.
Саме тут, лекції Анни Гудковаї та Ханни Мироненко відкрили для мене картину кіношляху фільму. Коли бачиш, що твоя робота може приводити тебе в такі місця і до таких людей, то придумувати і створювати хочеться більше, значно більше.
Чи змінилось щось для тебе по приїзду?
- Здається реальність трансформувалась повністю. Напевно, усвідомлення власної цінності. Бачення потенціалу свого і людей навколо. Я завжди була таким собі автором самітником, а тут з’явилось бажання пропадати в спільній справі розчиняючи власне «я». Ну і попередньо з цього «я» звісно ж брати найпотрібніше. Одразу по приїзду я взялась за анімацію для повнометражного фільму по п’єсі Івана Варапаєва, постановки Миколи Гостюхіга, розробкою власного короткометражного мультфільму, пошуком проектів в якості акторки, плюс давно вже працюю над власним повнометражним дебютом. Звикла доводити до кінця почате, тому маю сміливість про це говорити.
Під час польоту до мене дійшло, чому я взагалі не їм м’яса вже кілька років. Дрібниця, а приємно, що тепер я можу це пояснити 🙂
