Інтерв’ю з Ларисою Семирозуменко, українським театральним режисером та педагогом КНУТКіТ

Про те, як проходить навчання студентів театральних ВУЗів під час епідемії коронавірусів, та як молодим режисерам й акторам досягти успіху в ексклюзивному інтерв’ю YummyMovie.org розповіла українська актриса, театральний режисер та старший викладач Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого Лариса Семирозуменко.

Лариса, Ви - актриса, режисер і педагог. Оці три види Вашої діяльності у якому порядку розставити з точки зору вагомості для себе?

- Це дуже важко зробити. Бо всі ці види діяльності дуже взаємопов’язані. Я, наприклад, не можу бути викладачем акторської майстерності, не будучи практикуючим спеціалістом у цій області. Але якщо Ви наполягаєте, то, мабуть, я б на перше місце поставила театральну режисуру, потім вже викладацьку діяльність і далі вже акторська робота. Але все одно, це досить умовно. Знаєте, у різні періоди життя все якось по своєму розставляється. Був період, коли пріоритетною для мене була тільки режисура, потім – викладацька діяльність. А зараз вже поступово на перші позиції виходить і акторська діяльність.

Україна зараз переживає дуже складний період. Від економічної кризи та епідемії коронавірусу постраждала в тому числі й українська культура. Чи зменшилась у зв’язку з цим кількість бажаючих вступити до театральних ВУЗів.

- Ви знаєте, минулого року я була у складі приймальної комісії нашого університету і можу засвідчити, що у нас був дуже високий конкурс. Навіть більший, ніж до епідемії коронавірусу. Я не знаю з чим це пов’язано. Можливо з тим, що більше стало якихось екранних мистецтв: кіно, серіалів, телепроєктів. Не думаю, що це якось пов’язано з театром, але бажаючих вступити до нашого університету зараз дуже багато.

Але ж у нас в України, наскільки мені відомо, здебільшого вчать молодих людей саме на театральних акторів. Конкретно кіноакторів наші ВУЗи не готують.

- Річ у тому, що майстерність актора - вона умовно ділиться для театральних і не театральних акторів. Все одно закони психологічного існування загальні для всіх акторів. І для тих, хто грає на сцені у театрі, і для тих, хто знімається у кіно. Тут специфіка дуже тонка. І в першу чергу, якщо актор навчається на театральній спеціалізації, він зможе працювати в кіно. А от навпаки – навряд чи. Я знаю багато акторів, які з кіно не змогли прийти в театр. Тобто вони намагалися, але в театрі не залишилися. А з театру актори в кіно йдуть без проблем. Тому мені здається що майбутнім акторам треба в першу чергу опановувати саме мистецтво театрального актора.

Мені зрозуміла Ваша позиція, але я чув багато нарікань від деяких театральних акторів, яких зараз запрошують зніматися у кіно, що їм не хватає специфічного досвіду роботи саме перед камерою. Що у кіно зовсім інші закони виробництва, пристосуватися до яких театральним акторам досить важко.

- Звичайно у кіно й у театрі є своя певна подача матеріалу. У театрі вона трохи більше гіперболізована. У кіно вона більше стриманіша. Але це не повинно заважати гарному акторові ефективно працювати і у театрі, і на знімальному майданчику. А щодо досвіду роботи перед камерою, то він набувається акторами досить швидко. Досить кілька разів акторові попрацювати на знімальному майданчику, і він вже знає як йому існувати перед камерою. Та я все одно вважаю, мистецтво актора – це мистецтво «тут і зараз». І воно живе. Камера тільки фіксує певну його ланку. Саме в цьому є певна відмінність театру від кіно. В кіно зафіксували певний момент життя й поїхали далі, а в театрі ти кожен вечір виходиш на сцену і змушений знову і знову проживати чиєсь життя, змушений існувати саме «тут і зараз» в запропонованих тобі обставинах. Ще одна відмінність, що у театрі актор працює на велику аудиторію, на простір, а в кіно перед тобою тільки камера. Я вважаю, щоб зніматися в кіно, можна навіть і не вчитися акторській майстерності.

А скажіть, як проходить в університеті процес навчання акторській майстерності в умовах локдауну?

- Ой, це просто жахливо! Взагалі, навчання акторському мистецтву  - це практична дисципліна. Вчити акторській майстерності теоретично – неможливо апріорі. Це передається з рук у руки, від майстра до учня. Зараз у мене третій курс і ми вже повинні зі студентами випускати дипломні вистави, але ми змушені з студентами працювати в режимі «онлайн», в основному приділяючи увагу обговоренню ролей, а не репетиціям. Ми намагаємося спілкуватися зі студентами через екран, вони намагаються нам щось через екран показати. Але це - не те. Наші студенти  не відчувають  простір і сцену, вони не відчувають живої енергії та живої взаємодії. Це проблема. Процес виховання акторів, саме виховання, а не навчання, не може перериватися, бо вже отримані навички можуть і зникнути. Це постійний тренінг, це постійна взаємодія, це постійний обмін енергіями. Але ми зараз вимушені існувати саме в такому режимі. До речі, зараз наші студенти змушені опановувати ще й екранне мистецтво, тому що вони записують на відео якісь свої роботи та доробки, а потім присилають їх нам, а ми їх передивляємось. Але це не театр. Проте може випустимо непоганих акторів кіно (сміється).

Я знаю, що Ви охоче знімаєтесь та працюєте як актриса у роботах своїх випускників і у випускників інших мистецьких ВУЗів. Але Ви все одно залишаєтесь їх педагогом. Чи не виникає у зв’язку з цим якоїсь незручності та напруженості між Вами та молодими режисерами й акторами на знімальному майданчику.

- З мого боку ніяких незручностей немає. Можливо є певні незручності у студентів, але коли іде творчий процес, то ти вже не думаєш – хто перед тобою: учень, чи відомий майстер. Ту з ним працюєш як із професіоналом. І навіть якщо є якісь моменти, коли хочеться щось підказати, то ти це робиш не як педагог, а як партнер. Саме як партнер ти можеш запропонувати якесь рішення сцени, рішення кадру. Це нормальний процес і всі педагоги, які працюють зі своїми студентами, вони на цьому розуміються, інакше не буде творчої роботи самого студента. Це дуже важливо.  Студент повинен навчитися працювати з акторами, навчитися ставити адекватну акторську задачу, незважаючи на те чи це твій педагог, чи це відомий медійний актор. І я вважаю, що якщо педагоги беруть участь у роботах своїх студентів – це класно. Це допомагає їм перейти певну межу невпевненості. І коди вони потім підуть в професію, будуть працювати с професійними акторами, які вже чогось досягли мають власну думку на якісь речі, то вони не будуть ніяковіти перед ними. Вони будуть працювати на рівних і зможуть чогось досягти у професії.

А хтось з Ваших колишніх студентів вже може похвалитися певними досягненнями?

- Як педагог я не дуже давно працюю і я не Художній керівник. Спочатку я працювала у майстерні Михайла Резніковича, потім у майстерні Юрія Мажухи, це мій майстер. А зараз я працюю з народним артистом України Олегом Замятіним, як педагог-режисер та педагог-куратор. З досить відомих наших випускників можна відзначити Михайла Пшенічного, Катерину Варченко, Маріюю Трепікову. Вони досить багато зараз знімаються у кіно, тому глядачі їх повинні добре знати

А щоб Ви порекомендували молодим акторам та молодим режисерам, щоб вони змогли реалізувати свій творчий потенціал, та досягти успіху попри певні складнощі в економіці, кризу та локдаун?

- Ви знаєте, я можу сказати про себе. Коли я «випускалася» з театрального ВУЗу, то це були 90-ті роки, коли кіно майже не знімали, а на весь Київ було від сили десять театрів. У театри тоді нових акторів майже не брали. І ми, молоді актори, молоді режисери, молоді театрознавці, збиралися і разом шукали шляхи, як нам існувати далі. Я своїм студентам весь час кажу: «Не чекайте, коли вас покличуть у кіно, а почніть робити кіно самі. Не чекайте, коли вас покличуть у театр, робіть театр самі. Театр – це площа. Розстелили килимок, ось вам уже і площа для вистави». Тобто творча людина може знайти собі роботу якщо вона не буде сидіти й чекати, а буде пропонувати якісь творчі ідеї. Я завжди кажу молодим акторам, що професія сама не приходить. Що потрібно весь час бути у тонусі і працювати над собою. Навіть якщо ти подаєшся на різні проєкти, а тебе не затверджують, не треба опускати руки. Щоб до шансу, який колись трапиться у вашому акторському житті, бути повністю готовим. А щоб бути готовим – себе треба весь час удосконалювати у професії: займатися тренінгами, акторським мистецтвом, танцювати, співати, писати сценарії. Дуже часто так буває, що студенти виходять з театрального ВУЗу й у них спочатку у професії щось не виходить. І вони йдуть з професії, міняють її. Добре, коли вони її змінили й щасливі у новій сфері. Я знаю багато таких людей, які пішли у бізнес та політику й там себе реалізували. Але якщо ти приходиш у акторську професію, ти щось хочеш, до чогось прагнеш. Щоб не зраджувати своїй мрії, цю мрію потрібно підживлювати, цю мрію потрібно плекати. Тут все залежить від людини. Шляхи, якими потрібно йти, ми даємо у ВУЗі, а дальше – самі.

Довідка

Лариса Семирозуменко народилася 13 квітня 1974 року у Будапешті в сім’ї військового лікаря. Згодом разом з батьками переїхала до Риги, де закінчила середню школу. Вивчала театрознавство, режисуру та акторську майстерність у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого у якому з 2007 року зараз працює старшим викладачем. Як режисер-постановник співпрацює з кількома київськими театрами.  У якості актриси брала участь у театральних фестивалях «Вritish council Ukraine», «Амплуа» та інших.

Знімалася у фільмах та серіалах: «Слабка ланка», «Чужі діти», «Сага», «Сукня з маргариток», «Час іти, час повертатись», «Ехо», «Хлопчику мій».