Рецензія на фільм “Безславні кріпаки” від Латарії
Однією із завершальних стрічок українського прокату 2020 року є фільм «Безславні кріпаки» режисера Романа Перфільєва. Ще на етапі трейлеру глядач розуміє, що його очікує цікава стрічка, наповнена активністю та іронією. Чого - чого, а її тут – достатньо.
В історії розповідається про Україну 1844 року, куди потрапляє японський самурай. Тут він випадково знайомиться з молодим Тарасом Шевченком і вчить його прийомам японських бойових мистецтв. Разом вони йдуть до своїх цілей та боряться за свободу українського народу.
Спершу виникають питання: як самурая до України занесло? Чому саме східні мотиви, а не якісь інші? Одразу думаєш: «Будинок летючих кинджалів» не дає спокою, чи що? Проте, дивлячись далі, розумієш, що це просто – один із комедійних прийомів, що добре працюють: помістити героя в середовище, що максимально йому не підходить. Цей прийом – актуальний від фільму до фільму.
Так само вчинили й з деякими деталями в образах героїв, як, наприклад, із ковбойськими мотивами. Причому, переважно таке відбулося саме з другорядними: ніби таким чином зайвий раз розподілили сфери впливу між ними та головними героями. Але це не означає, що якась зі сторін від цього програла. Зовсім ні. Від цього вони не менше привертають увагу глядача.
Цікаво підібраний акторський склад, завдяки якому персонажі «ожили» в цій історії.
Головні ролі, самурая та Тараса, виконали Сергій Стрельніков і Роман Луцький. Взаємодія їх героїв, настільки несхожих один на одного, - джерело багатьох оригінальних ситуацій. Щоправда, виникало нерозуміння стосовно подачі Сергієм реплік: перебільшення в інтонаціях було потрібне для комедійного ефекту чи для того, щоб зайвий раз наголосити на образі самурая? Так чи інакше, глядачі сміялися.
Окрему увагу привертає образ єврея у виконанні Андрія Бориса. На відміну від багатьох фільмів, де євреї показуються, м’яко кажучи, не в найкращому світлі, тут такий персонаж – не менш хвацький і завзятий, ніж інші. Та, чого тут приховувати, – він тут дуже крутий!
«Безславні кріпаки» насичені багатьма «пасхалками» до «Джанґо вільний» Квентіна Тарантіно. Якщо й не в прямому сенсі, то настрої, кольорокорекція, риси костюмів і декорацій нагадують нам про нього. Навряд чи все це було зроблено випадково. Згадується фраза: «Два рази – випадковість, а три – закономірність». Можливо, це було зроблено, як ще одна точка зору на комедійний прийом, згаданий вище, бо дійсно сама присутність героїв у таких умовах змушувала глядача активно реагувати.
Для розбавлення такого ефекту сценарій також насичений жартами «місцевого значення», в яких глядачі, без сумнівів, упізнають себе.
Деякі сцени навчання Тараса бойовим мистецтвам на екрані виглядають дуже звичайно. Настільки звичайно, що можна було вгадати, в який бік рухатиметься камера під час панорамної зйомки. Так, зрозуміло, що це – перевірений алгоритм, який дозволить показати все, що заплановано. Але хотілося б, щоб до такого підійшли б якось по-іншому.
Вражає каскадерська робота в постановці бойових сцен. За рівнем їх професіоналізму було дуже приємно спостерігати. Особливо зважаючи на те, що в самурайських костюмах виконувати трюки було не так легко, це заслуговує окремих оплесків.
Музичне оформлення не носить якогось єдиного стилю. Це трохи вибивається з загального контексту. Ось нас заманюють композицією в стилі Луїса Бакалов, а вже в наступному епізоді з-за дерев вилітає пісня на манер тріо Володимира Івасюка, Василя Зінкевича та Назарія Яремчука. Такий музичний коктейль трохи б’є по голові.
Загалом, «Безславні кріпаки», як правильно зазначив продюсер стрічки Юрій Мінзянов (нині покійний), - «атракціон, жвава, захоплива й надзвичайно іронічна стрічка, орієнтована на молодого глядача, який регулярно ходить до кінотеатрів». Такого не вистачає українському кінематографу загалом, а особливо – в такий непростий час.
Тож чому б і не переглянути?