Наші котики – не такі вже й котики. Рецензія до фільму від Ольги Мак

Стрічка «Наші котики» з бюджетом у 42 млн. гривень поки що є чемпіоном касових зборів серед українських фільмів, що вийшли у 2020 році. Цікавим фактом є те, що продюсувала її колишня міністр Охорони Здоров’я Уляна Супрун.

Це могла би бути сповнена пафосу історія добровольців, що приїхали на фронт захищати Батьківщину. Проте режисер Володимир Тихий вирішив додати до неї перцю. Чорний гумор, гротескні  образи сепаратистів, літаюча смерть з косою й портрет Порошенка, що розмовляє – це, безперечно, родзинки фільму. Та вони здатні добряче роздратувати людей, які не сприймають метафор.

З самого початку фільму героїв спіткає фрустрація – невідповідність реальності очікуванням – дієвий сценарний хід, що є відправною точкою розповіді. Це породжує перший конфлікт між героями. Адже замість того, щоб бути в епіцентрі подій, вони утрьох опинилися на позиції з ганебною назвою «Туалет». Далі персонажі починають діяти відповідно до своїх характерів. Один всіх повчає (Професор), другий тролить (Літо), третій (Грін) намагається будь-якою ціною пристосуватися й посісти найвигідніше місце. Герої не є такими «милими котиками», якими, можливо, їх очікували бачити. І це чудово.  Інакше вони просто б вмерли як персонажі історії. Головна слабкість кожного з них – це жага до подвигів і бажання керувати.

Грін – молодий амбітний та морально вразливий хлопчина, який мріє довести батькові-генералу, що чогось вартий, та при цьому не особливо тямить у зброї. Літо – яскраво виражений холерик, він з тих, хто має в голові власну картину світу й ніколи не погодиться з реальністю. Саме цього персонажа найбільше розлютила назва позиції, на яку їх прислали. І він, керуючись почуттям ображеної гідності, одного дня знищить реліквію під назвою «Туалет». Імпульсивний Літо часто не задумується над наслідками своїх дій (це добре помітно у сцені, де він кепкує з Гріна). Найбільш врівноважений серед усіх – флегматик Професор. Старший за віком,  він теж не позбавлений гордощів, однак в нього одного присутнє аналітичне мислення, він менше піддається емоціям і не впадає в розпач  в критичних ситуаціях. Спочатку герої між собою «на ножах». Але при цьому вони роблять те, на що б нормальні люди ніколи не зважилися. Наприклад, утрьох протистоять цілому взводу чеченців. Ця вбивча, нічим не прикрита сміливість є сильною рисою людей, які мріють довести свою значущість суспільству. І лише під кінець у героїв прокидається повага одне до одного і щире відчуття єдності.

Не до кінця зрозумілим персонажем стрічки є журналістка незалежної преси (Оля). Одержима мрією отримати Пулітцерівську премію, вона перебуває в рожевих окулярах і не бачить реальності навколо (чого варта її спроба подружитися з сепаратистами).  З нею єдиною, як персонажем, в кінці фільму не відбувалася трансформація. Вона як кліпала здивовано очима, так і продовжила кліпати, навіть не усвідомивши, що ризикувала життям. Не віриться в те, що її героїня згодом переосмислила всі події та написала сценарій про війну. Загалом фільм легкий, і водночас в ньому є і глибина, і метафоричність, і ненав’язливий патріотизм.  «Наші котики» -  чудовий зразок авторського українського кінематографу.