Привіт, мій зацікавлений читач 🙂 Акторська майстерність – така штука, яку постійно треба прокачувати. Я закінчила режисуру в університеті і акторську школу два місяці тому. Та постійна потреба в акторських практиках, тренажах, взаємодії потягнула мене на акторський курс «Робота в кадрі з Вікою Білан».

Перше з чим я стикаюсь в таких випадках – це мій власний скептицизм і його шлях життя. Він може по-різному себе вести надалі: виростати в ще більшого монстрика, стаючи переді мною час від часу з докором та іронією дивлячись мені прямо у вічі; або ж помаленько ставати прозорим, підноситись над землею, втративши опору і відлітати аж до повного зникнення.

Цього разу він обрав другий шлях.

З першої зустрічі-знайомства було зрозуміло, що маю справу з людиною, яка добре знає своє діло. Учасники отримали передзавдання записати монологи за власним вибором і на першій індивіуальній зустрічі ми їх на шматочки розбирали.

І тут я побачила в ділі ті речі, які я, здавалось би, добре знаю, але насправді не відслідковую в процесі роботи. Вони ж бо досі не влаштовані в мій акторський функціонал на рівні «автомат» при роботі над монологами, а для професійної актриси-це маст хев.

Насправді нашій акторській природі завжди потрібен хтось грамотний поряд, хто одразу і глядач і критик. Інакше ми наче в порожнечі. Думаю це не тільки в мене так.

Перший запис монологу

Далі у нас були спільні групові тренінги.

Спершу ми працювали з увагою. І особливою для мене стала фраза – «Зона уваги звужується, кількість об‘єктів збільшується». Бо по факту саме ця концентрація на задачі дає фантастичний ефект свободи існування. І це вміння – та штука, від якої дуже сильно залежить наша акторська магія, свобода. Мені згадались мої враження від Мони Лізи. Стоячи перед картиною до мене раптом прийшло усвідомлення, що притягує саме кількість рішень в кожній деталі. Здавалось, я навіть бачила де зона уваги автора була особливо тотальною, а де він «халтурив». І та сама посмішка– це лише найбільша кількість рішень автора, продуманих деталей.

В результаті тренажу народилась справжня історія мого створення: «Творча кішка в шалі і на моциклі створила Машу із Шаргорода»…в цьому, окрім сильної прокачки уваги, була ще й доза самопізнання. І пізнання один одного звісно ж, бо такі історії в результаті були про кожного учасника.

Ми показували етюди. Відмітила для себе, що більше всього, окрім обговорених структурно-смислових речей, важливо пам‘ятати і особливо тренувати свободу перебування на сцені, «право брати свій час»)) І нашій дівочій увазі до деталей тут саме місце J В інших практиках ми тренували пластичність сприйняття і здатність імпровізувати. Ми створювали мега смішні, пробуджуючі історії, заодно працюючи з інерційністю нашого мозку. Він так часто не хоче прощатись з уже створеним. А ми так часто хочемо бути щасливими і жити в моменті. Приходиться шукати мову спілкування з власними мізками.

Далі ми продовжили роботу над нашими монологами.

Монолог – це завжди діалог. Перед сценою важливо проговорити вголос вхідні точки. Шлейф і висхідну подію можна наговорити завчасно. Чітко бачити очі і реакцію партнера (дивитись і бачити) – від неї відштовхуючись, говорити наступну фразу, як ще одна спроба підібрати ключ до вирішення однієї мети. Навіть, якщо ніякого партнера перед тобою немає. Бути партнером за кадром – це те ж саме, що бути в кадрі. Ти виправдовуєш і продумуєш свого персонажа повністю, виходячи з тексту того, хто в кадрі. Внутрішній монолог можна прописати і знати так само чітко-як монолог зовнішній. Чим більше повертаєшся в атмосферу – тим вона насиченіша, «шлейф» події цікавіший.

Ми переписали наші монологи ще раз. Завдяки вибору моїх колег і вдалому місцеросташуванню мого стільця мені випала нагода прожити 5тьох персонажів в один день (один свій, і 4 як партнер): меркантильний пастер, для якого цінності власного достатку вищі, за щирість королеви; дівчина з вільним способом життя; смертельно хворий раком; присяжна в суді; подруга, що виводить свою подругу на розуміння своєї ж правди, тим, що бачить її справжню…це було фантастично.

Важливо знати і володіти багатьма техніками, в одному монолозі можливо використовувати і Майзнера і Станіславського і Чехова, підбираючи потрібні інстументи, хапаючи інтонації зміни партнера, середовища, внутрішнього тебе. Завдяки пластичності сприйняття і свободі. Звісно розуміючи чого ваш персонаж хоче. Коли ваше існування в сцені/монолозі натягнуте, як струна метою персонажу – виникає магія, і ти просто влипаєш увагою в те, що відбувається. А всяка магія – це добре вивчена технологія.

Продовження роботи над монологом

Якщо ви це читаєте, гадаю більшість написаного вище вам знайоме…але як на практиці? Ви вмієте це зроби? Ці речі влаштовані у ваш акторський функціонал на рівні «автомат»? Думаю, я маю повне право залишити тут контакти для тих, кому це може пригодитись (Facebook). Не в якості реклами, а в якості того, що сама випробувала. Чи просто ще раз нагадати, наскільки важливо постійно знаходити способи розвиватись.

Найголовніший висновок, яким можу поділитись – все треба пробувати на практиці! І слухати себе, свої реакції, жити так, наче від цього залежить ваше життя!)