Напередодні відбувся допрем’єрний показ фільму у кінотеатрі «Жовтні», який зібрав перших глядачів, спеціальних гостей та партнерів стрічки в Україні. У прокаті фільм з 8 жовтня.

Документальний фільм «Жінка» — це всесвітній проєкт, що надає голос 2000 жінкам з 50 різних країн світу. Під час інтерв’ю жінки самі спрямовують розмову і говорять про те, що вважають дійсно важливим: роботу, освіту, емансипацію, материнство й, разом з тим, про дуже особисте – ставлення до тіла, сексуальність або перші менструації. Героїні фільму діляться спогадами зі свого життя – кумедними, зворушливими, а часом й жахливими. Жінки вперше знаходять у собі сили та розповідають про найболючіше й найглибше, довірившись авторам фільму. 

Показ відвідали активістки, які опікуються проблемами порушення прав жінок в Україні.  Журналістка Анастасія Лугова, письменниця та журналістка Ольга Котрус та вінтажна блогерка Анастасія Григорук поділились своїми враженнями після перегляду фільму.

«Гірко бачити, скільки насильства відбувається у світі: Африка, мусульманські країни. Певною мірою, я усвідомлюю, як мені пощастило народитися в Україні, адже ми вже маємо певну рівновагу у правах: можемо голосувати, керувати авто тощо. І рухаємось далі в цьому напрямку. Мене вразила історія, що трапилась в одній із мусульманських країн, як чоловік ґвалтував 9-річну дівчинку, а на першому поверсі сиділи тридцять жінок в очікуванні своєї “черги” і нічого не могли зробити. Але жінки, можливо, не такі сильні фізично, як чоловіки, але коли ми об’єднуємось — ми сильніші, ніж ми думаємо. Жоден чоловік, жодна людина, не має право так чинити з іншими. Жінки мають усвідомити свою силу. І я закликаю жінок об’єднуватися та говорити, і знайдуться люди, які допоможуть. У мене є ідея проєкту “Не мовчи”, одна з цілей якого якраз закликати не мовчати. Говорити про насильство страшно, але не соромно. Багато жінок пишуть, що їм соромно визнати свій вибір чоловіка, мовляв, це ж я його обрала, як я скажу подругам, батькам, що він робить зі мною. Є такі, хто набрався сміливості й все ж таки розказав близьким, а вони кажуть, що вона має терпіти та зберегти сім’ю. Ще один меседж проєкту — заклик допомагати, не жити за принципом “моя хата з краю”. Якщо бачиш насильство, знаєш про нього або чуєш крики, потрібно про це говорити, адже ці жінки не просто залякані, а й розгублені — після тривалого психологічного та фізичного насильства, жінка втрачає себе, не відчуває себе особистістю, не вірить у себе, навіть може відчувати свою провину за те, що це з нею відбувається. Є одна проблема, яка існує, зокрема, в Україні — це безкарність, яка породжує кількість. У моєму випадку, наприклад, нападнику, який мав намір зґвалтувати мене, дають 5-7 років ув’язнення. Що може змінитись у нього в голові за цей час? Чи буде проводитися психологічна робота, яка вкрай необхідна у цій ситуації? Закон має змушувати аб’юзерів чи насильників проходити все ці етапи, не для галочки, а відповідально», – Анастасія Лугова.

«Такі фільми, як “Жінка”, потрібно дивитися без підготовки. Неможливо підготуватися до оголеної правди — вона для всіх незручна, і нікому не подобається. Ось чому у нас так наполегливо відвертаються від проблеми насильства над жінками — ніхто не хоче визнавати, що вона є, а значить — щось в нашому патріархальному суспільстві не працює. Отже, це потрібно змінювати, а зміни нікому не подобаються. Але крапля камінь точить. І такі картини можуть розворушити свідомість одразу багатьох людей. Особливо чоловіків — на жаль, більшість з них не розуміє, що жінки живуть у відносно іншому світі з самого раннього дитинства. І світ цей так собі. Найбільше мене зачепило, що не були зазначені ані імена, ані вік, ані національність героїнь, ані їх рід занять. За великим рахунком, цей фільм про одну жінку — про кожну з нас», – Ольга Котрус.

«Нещодавно стикнулася з ситуацією, коли виявилося, що для деяких моїх підписниць теми жіночого здоров’я, менструації або сексу — і досі табу. Для мене це було неймовірно шокуюче та дивовижно. І водночас боляче. Адже я розумію, скільки проблем приховано за усіма цими заборонами. Скільки жахливих випадків та трагічних історій. Саме через ці заборони мої однокласниці вагітніли, дівчата боялися йти вчасно до лікарів, а зґвалтовані жінки не подавали позови до поліції. Відверто кажучи, мені й самій досить довгий час було складно ділитися подробицями власного життя, проте спостерігаючи за іноземними інфлюенсерками, блогерками та просто дівчатами, зрозуміла, що і мені час перерости свої упередження та страхи. Під час перегляду стрічки я помітила, що здебільше відчуваю не смуток або переживання за героїнь, а безмежне захоплення та гордість. Я була зворушена тим, як багато жінок зголосилися розповісти свої історії, поділитися своїми переживаннями та болями. Це робить їх ще сильнішими. Я ще раз нагадала собі, що можу більше, що у мені достатньо сили, аби творити, підкорювати світ та втілювати власні ідеї у життя. Ну і, звичайно, ще раз подякувала долі, що я там, де є. Що я можу не боятися бути собою, робити те, що мені подобається, голосувати, балотуватися, висловлювати свою думку, кохати та виходити заміж за власної волі. Це ж прекрасно. І, до речі, коли переглядатимете фільм, обов’язково зверніть увагу, які красиві усі героїні. Для мене це була окрема естетична насолода», – Анастасія Григорук.

Після показу відбулась зустріч з представницями правозахисної організації Amnesty International в Україні, спеціалістками з гендерних питань Дариною Мізіною та Юлією Донцовою, які розказали присутнім про Стамбульську конвенцію та важливість її ратифікації.

«Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству Україна підписала ще 2011 року, але й досі не ратифікувала її. Чому без Стамбульської конвенції Україна не зможе належним чином вирішити проблему домашнього насильства? Насамперед, тому що це найбільш фундаментальний і комплексний документ, який на міжнародному рівні зобов’яже Україну змінити недосконале чинне законодавство й забезпечити як належні механізми протидії, так і комплексну допомогу постраждалим та ефективне покарання осіб, яких визнали винними у скоєнні насильства. Це гарантія, що постраждалі будуть у безпеці, їм нададуть грошові компенсації і місце в шелтері. Україна буде вести комплексний моніторинг і статистику випадків насильства, за чим слідкуватимутть міжнародні експерти. Це також і введення кримінальної відповідальності за сталкінг (переслідування)», – Катерина Мітєва, речниця Amensty International в Україні. 

Автори фільми – французький фотограф, журналіст, репортер, режисер та екологічний активіст, засновник і очільник благодійного фонду GoodPlanet Foundation Ян Артюс-Бертран, та режисерка і журналістка українського походження Анастасія Мікова. У 2009 році Ян став послом доброї волі ООН із захисту навколишнього середовища, а у 2015 році на екрани вийшов його фільм «Людина», який поєднує аерозйомку з різних куточків планети та інтерв’ю з різними людьми із 45 країн світу. Прем’єра фільму відбулась на Генеральній асамблеї ООН та Венеціанському кінофестивалі. Анастасія працює з проєктами, що розкривають соціальні та гуманістичні теми, серед – документальні фільми про нелегальну міграцію, торгівлю органами й сурогатне материнство. У 2009 році Анастасія стала головним редактором циклу документальних фільмів «Земля, побачена з неба», що стало початком її співпраці з Яном Артюсом-Бертраном.

«Це велика відповідальність, тому що 2000 жінок довірили нам свої інтимні переживання, тому дуже важливо, щоб вони пишалися тим, що ми зробили з їх історіями! Я з усіх сил намагаюся, щоб їх почули в усьому світі, тому що, як кажуть, — час настав. Хочу, щоб стійкість і сила жінок були помічені кожною людиною у світі, щоб жінки перестали сумніватися і почали вірити в себе, щоб чоловіки краще розуміли нас. Я думаю, що в ці особливі часи, які ми всі переживаємо, коли кордони закриваються і люди бояться інших людей, потрібно більше проєктів, подібних до нашого, які об’єднують нас і показують, наскільки ми близькі й взаємопов’язані, і ані COVID, ані інша пандемія не може це змінити», — співрежисерка фільму Анастасія Мікова.