Дебютний повнометражний фільм Антоніо Лукича «Мої думки тихі» вийшов в прокат 16 січня 2020 року і за перші три тижні зібрав більше семи мільйонів гривень.  У загальному рейтингу касових зборів України він поступився лише стрічці про АТО «Наші котики», бюджет якого у чотири рази більший. (42 млн. грн. «Наші котики» проти 9, 2 млн. грн. «Мої думки тихі»).

Безумовно, фільм справив яскраве враження на українського глядача. Особисто я подивилась його в кінці січня у віддаленому від центру київському кінотеатрі. Зала була вщент заповнена. На одному ряду зі мною сиділи жінки 50+, сім’ї, молоді дівчата й хлопці. А на сусідньому кріслі – старенький дідусь. Такому різноманіттю  глядацької аудиторії позаздрить будь-яка українська стрічка.

«Мої думки тихі» –  багатошаровий кінематографічний пиріг, де кожен знаходить те, що йому до смаку. Люди з гумором регочуть з українських реалій, сентиментальні оплакують важку жіночу долю, інтелектуали розмірковують над тим, куди ми всі в біса котимось.  А меломани насолоджуються якісним музичним оформленням. Переглядаючи сцени фільму, відчуваєш то ніяковість  й сором, то гнів, відразу й страх. Емоційний вінегрет, приправлений сміхом й глибинним сумом  добре тримає увагу. А ще відгукується глядачеві, бо в цьому сумбурі ми живемо щодня.

Впевнено вистрілила тема «Батьків і дітей». Приємно, що було мінімум моралізаторства, а отже, нарешті, українському глядачеві дають право на власні висновки.

Особисто для мене цей фільм –  трагедія покоління наших батьків, які зробили дітей сенсом свого життя. Вони так наполегливо  віддавали нам  «останнє», що деякі з нас так і не виросли. Ні вдячності, ні відповідальності. Героїня Ірми Вітовської, енергійна й напориста, стрімголов кидається на допомогу дорослому синові, хоч він її про це і не просить. Вона сподівається урвати від нього крихту уваги і цим заповнити самотність. Та її спіткає жорстоке розчарування. Млявий, неемоційний Вадим Ротт ніколи не стане таким, яким би вона хотіла його бачити. Він ніколи не розділятиме її цінності – сім’я, продовження роду, релігійність. А вона ніколи не зізнається собі, що син є продуктом її виховання.

І драматургія, і нетривіальні  мізансцени і стрьомні українські інтер’єрчики від яких стигне кров, і ретроспекція в минуле, і невимушена акторська гра – все це працює на цілісність сприйняття картини. Типажні обличчя акторів другого плану ще не скоро зникнуть з моєї пам’яті.  А чого варта красномовна деталь з гігієнічною помадою, якою користуються контрабандисти!  За природністю діалогів  сценарій «Мої думки тихі»  є справжнім «рахівським крижнем» серед українських стрічок.  Рідкісний вид.

Крізь усі шпарини в фільмі просочується режисерське бачення, як іноді і сам режисер. А це значить, що в Україні з’являється справжнє авторське кіно.